Марія Іляшенко

Перекладачка і поетеса Марія Іляшенко народилася у столиці України у 1983 році. Її тато – українець, а мама має польське та чеське коріння. На початку 90-х років її родина прийняла запрошення тодішньої Чехословаччини та переїхала з іншими сім’ями до містечка Поліце над Метуї. Марія вивчала порівняльні дослідження (компаративістику) у Карловому університеті в Празі. Перекладає з російської, польської та української мов на чеську. Переклала цикл віршів Юрія Андруховича «Пісні мертвого півня» та «Індія», фрагмент із роману «Дванадцять обручів», роман братів Шаргородських «Єрусалимські сни» та інші. Переклад книги Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1» був виданий у видавництві «Докоржан» на кошти читачів та чеських шанувальників української літератури. Збірка поезій «Осіп прямує на південь» була номінована на премію «Магнезія Літера», стала відкриттям року, деякі її оповідання опубліковані у журналах. Нині працює редакторкою видавництва.

Як сприйняли сім’ю у Чехії? Як дитина реагувала на несподіване переселення в чуже середовище? Чому вона раніше не мала сентиментів до Праги і чому у її віршах сьогодні з’являються найрізноманітніші місця?

– Як ви, Маріє, опинилися у Чехії?

– Я приїхала з батьками автобусом. Це було восени 1992 року, через кілька днів мені виповнювалося дев’ять років. Про це можна розповідати по-різному, бажаєш коротшу чи довшу версію? З розповідями, або без них?

– Без проблем можна і довшу…

– Я народилася в Києві, але моя мама мала польське і чеське коріння. Її дідусь, якого вона ніколи не бачила, був чехом, агрономом і керував цукровим заводом у маленькому селі на Вінниччині. Чехи часто займали подібні позиції, бо коли у 19-тому столітті переселялися до України, приносили із собою передові знання та прогресивні технології в галузі сільського господарства. У 1930-х роках за ним прийшло НКВД через чийсь донос, мовляв, він неправильно годує свиней. Після цього його ніколи більше ніхто не бачив. Лише після 1990 року, коли відкрили архіви, мій дідусь, тобто його син, виявив, що прадіда через кілька днів після арешту засудили до смерті і розстріляли. Його дружина отримала офіційний лист, що він, мовляв, засуджений на 25 років «без права листування». Історію прадіда та дідуся я детально описала у рамках проекту «Пам’ять нації», тож якщо б хтось цікавився долею чехів у Радянському Союзі, там можна знайти Станіслава Шварца і прочитати про нього.

В Україні була доволі велика чеська меншина, головним чином на Волині, де існували чеські села або частини сіл. Частини, бо в інших частинах жили українці, поляки, трохи далі – євреї, і всі жили своїм життям, розмовляли своєю мовою, ходили до своєї церкви або синагоги і не дуже втручався у життя інших. Дуже багато з’ясувати про моїх чеських предків мені не вдалося. Знаю лише, що прадід мав більш міщанське коріння, одружився із полькою, і чеську мову та традиції своєму синові передати не встиг. Коли його забрали, моєму дідусю було лише дванадцять. Тому в моїй сім’ї чеська мова чи знання про чеську культуру не надто збереглися, дідусь розмовляє польською та російською мовами. У дев’яностих роках виникла програма, яка дозволила нащадкам так званих волинських чехів повернутися до Чехії. Це була досить унікальна благородна справа. На мою думку, це була ініціатива Вацлава Гавела, або ж Ольги Гавлової. І мій тато, який є художником і скульптором, почув про це на одному вернісажі. Чеська дипломатка, її звали Піпкова, що мені здавалося тоді дуже смішним прізвищем, поскаржилась тоді, що вона має дуже багато роботи, оскільки саме зараз «переселяє українських чехів на батьківщину». Я цілком конкретно собі це уявляю, як вони стоять зі склянками вина, за ними якісь графічні роботи, вони ведуть таку лагідну розмову про ніщо, і пані Піпкова зненацька скаржиться на перевтому. І тато на це каже: «О, бачите, а моя дружина – із саме такої чеської сім’ї». І у тому ж дусі додає: «Це виглядає як непогана нагода податися звідси». Саме так і виникають чутки, але насправді це все було трохи інакше.

– А як це все було насправді?

– Цього вже ніхто не дізнається (сміється). Ні, серйозно, тато справді познайомився на якійсь виставці із кимсь із чеського посольства, і у якийсь момент згадав про те, що мати має чеське походження. І через певний час той аташе йому нагадав, чи це правда? Тоді батьки знайшли підтвердження в архіві, що прадід дійсно отримав смертельний вирок. Згодом вони отримали чотирнадцять днів на те, щоб подумати. Мороз мені йде шкірою, коли розумію, що якась подія відбулася лише тому, що ми щось створили, наприклад, намалювали картину чи вигадали вірша. І у той момент розуміємо, що в певному сенсі пишемо власну історію.

– Ваші батьки хотіли залишити Київ?

– У дев’яностих роках багато людей покинули Київ, та й узагалі з усього колишнього Радянського Союзу від’їжджало чимало людей. Декілька наших друзів переїхало до Ізраїлю, бо вони мали єврейське коріння, ну або вдавали, що мають, або до Німеччини, Америки, Канади. Мій дядько почав вивчати англійську мову ще десь наприкінці 80-х років, і одразу, як це тільки стало можливим, якомога швидше виїхав до Канади, бо Канада стала першою країною, яка приймала іммігрантів з колишнього Радянського Союзу. Мої батьки також хотіли кудись виїхати, ймовірно, до Америки. Хоча їм було добре, батько був досить успішним художником. Однак його дуже турбувало те, що після Чорнобилю в Києві було брудне повітря і заражена вода. Вони також вважали, що на Заході ми із сестрою матимемо більше можливостей у житті. І тоді прийшла ця пропозиція. Це було трохи нелогічно, бо польські корені були набагато яскравішими у моїй родині, у нас були у Польщі далекі родичі, і було би природніше, якби ми переїхали кудись до Варшави або Любліна. Але з Польщі ніякого такого запрошення не було.

– А ти про це все що думала?

– Вони мені не сказали, через що я й до сьогодні на них трохи серджуся. Мені було вісім років, я йшла до другого класу, і вони, мабуть, думали, що у цьому віці дитина все ще не надто багато розуміє, що є дурницею. Я переконана, що перші сім-вісім років життя є ключовими для нас. Все у цьому віці записується всередину нас, наче до воску. Я нещодавно повернулася до цього і намагалася про це щось написати, але йшло досить важко. Тут важко не бути сентиментальною. Це трапилось якось зі дня на день, я не змогла підготуватися до цього. Можливо, я трохи відчувала, що це можливо, але навмисне всередині блокувала такі підозри. І тоді через це страшенно довго відчувала, наче щось пропустила, що не попрощалася з подругами, з місцями, куди ми ходили на прогулянки, з містом.

– Пам’ятаєш про те, як вас прийняли у Чехії?

– Звичайно. Ми їхали автобусом. У якомусь чеському селі в Україні підсіли й інші люди, і ми подорожували далі. Спочатку привезли нас у Словаччину, до якогось центру, де поселили десь на тиждень. Я думаю, нас детально оглядали й обстежували, пам’ятаю, як у мене брали кров на аналіз. Я вперше почула чеську, а може це була словацька мова, і я намагалася відповідати на неї сумішшю української та польської. Це був жовтень, чи то листопад, навколо ліси та озера, і я не знала, де ми опинилися і як довго там перебуватимемо, це було схоже на якийсь сон. І до цього всього почали виникати вибухи прихованої сімейної трагедії… Я думаю, це було в передгір’ї якихось словацьких гір, косулі, тумани, гірське повітря…

– А що було далі?

– А далі ми прибули до Поліци над Метуї, біля Броумова. Ми отримали на вибір декілька місць, і батьки обрали Поліце, бо це заповідний ландшафтний парк. І тато жартома сказав, що звідти близько до Праги, і туди він їздитиме на роботу. Українські стандарти та відстані абсолютно різні. Ми їздили в Жмеринку до бабусі шість-сім годин поїздом, але загалом вважалося, що вона проживає «біля Києва». Коли ми приїхали в Поліце, автобус запаркувався на гарній поліцкій площі з липами і фонтаном перед фісташковою Ратушею епохи Відродження. Я потім довго думала, що Ратуша завжди повинна виглядати так: нагорі зубці і башта, нижче – аркада. Тоді нас привітала тодішня пані старостка, це було дуже приємно і зворушливо, наче вони нас дійсно чекали. І вони дійсно чекали на нас, і зробили все, щоб ми почували себе там добре. Мама протягом тижня пішла працювати в музичну школу, де мали місце піаністки, я йшла до школи, сестра – в дитсадок, тато почав шукати роботу.

– Якими були початки у школі? Хоча мови схожі, але все ж таки різні…

– Так, одразу стало цілком очевидно, що чеська мова зовсім інша, польська та українська у цьому плані були мені майже ні до чого. Невідома лексика, зовсім інша фонетика, довгі та короткі звуки. Я думаю, мені дуже допомогло відчуття симпатії з боку навколишніх. Не було неприязного ставлення чи тиску. Слід також зауважити, що (пост)радянська шкільна наука була набагато жорсткішою, ніж чеська. Вже у першому класі ми сиділи у школі до третьої години дня, отримували багато домашніх завдань, тож я звикла була навчатися. Таблицю множення ми мусили вивчати під час літніх канікул – мої перші і єдині літні канікули перед нашим від’їздом. Але пройшло три місяці. Донині згадую ті різні мнемотехнічні вправи, скоромовки, але й хитрощі, які використовували батьки, оце жорстоке: «Спочатку вивчиш таблицю множення чотирьох, а потім підеш плавати». Таблицю множення, до речі, до нині використовую у російському варіанті, бо вона у мене так «записана» в голові вже назавжди. Але зазвичай працюю і думаю вже на чеський лад. Початки у школі не були особливо важкими. Тут є парадокс, бо я вже мала схожий досвід, у чомусь навіть суворіший. Батьки відправили мене до української школи. Напевно, у цьому не було ніякого особливого наміру, просто саме у тій школі, яка була найближчою, навчання проводилося українською мовою. Для них українська мова була звичайною, хоча вони нею не часто розмовляли, але розуміли і могли домовитися. Але, мабуть, їм тоді не дійшло, що вже я не зрозумію майже нічого. У дитинстві у мене не було багато можливостей чути українську. У родині говорили російською, друзі батьків спілкувалися між собою в основному російською, майже весь Київ розмовляв російською. Іноді ми їздили до Львова, де українською розмовлялося, але це було справді шоком.

– Як так сталося, що ти освоїла нову мову так добре?

– Мені пощастило. Я одразу ж знайшла хорошу подругу, доньку директора школи мистецтв, де працювала мама. Ми були того ж віку, і вона просто взялася за мене. Дуже важливим був і один мамин прийом, одного дня вона сказала: «Віднині розмовлятимемо тільки чеською!» Батько на той час вже пішов від нас. І з того дня ми трьох розмовляли тільки чеською мовою. Тоді у моїй голові мав відбутися якийсь таємничий процес, наче переінсталяція програми, тому що я вже майже забула рідну мову і почала думати чеською. Коли приїхала бабуся у гості, мені довелося відразу шукати російські слова. Скласти їх у змістовні речення виявилося складно, і мені ліньки це було робити. Я повернулася до російської у дорослому житті, і її вже свідомо треба було вивчати геть по-новому. Тепер цими мовами володію однаково добре, але пишу тільки чеською.

– Описуєш ідилічний прийом. Мені іноді здається, що тут на українців часто дивляться трохи зверхньо. Гадаєш, що сталася якась зміна?

– Не забувай, ми були в іншій ситуації – ми приїхали, як чехи, і певною мірою це було й частиною нашої ідентичності. Також і інші люди так сприймали нас. Офіційно ми мали чеську національність, і за короткий час також нам дали чеське громадянство. Навіть чехізували моє прізвище, але я потім повернувся до свого оригінального українського. Іноземне прізвище і чеське закінчення, на мою думку – це поганий смак, в якийсь момент це стало для мене питанням естетики, а зовсім не особистості. Мама, знову ж таки, іноді почує, що люди про неї говорять як про ту «російську вчительку», що є особливо гротескним, бо вона, у свою чергу, має типове польське ім’я і та прізвище, і все дитинство вислуховувала «он та полька». Але те, що ти кажеш, звичайно, правда. Українці почали приїжджати сюди у пошуках кращого життя, у пошуках роботи. Вони готові, незважаючи на часто вищу освіту та унікальні професії, виконувати будь-яку роботу. Ми маємо знайомого скрипаля із Севастополя, який колись запитував, чи не знайшли б ми йому місце водія таксі. На людей, які кудись десь приходять по краще життя, суспільство завжди дивилося і дивитиметься зверхньо. Чехи так дивляться на українців, німці і британці – знову ж таки, на чехів і так далі. Чехи, можливо, були в такому ж становищі, коли у минулому столітті їхали працювати на Україну. Я думаю, це зрозуміло і від цього не вмирають.

– Ти особисто з таким інколи зустрічалася?

– Я дивлюся на таке поблажливо, це не означає обов’язково вороже ставлення, а тільки забобони. Я іноді зустрічаюсь із таким через своє прізвище. Але у мене був період, коли я й не знала, куди подітися. Не те, щоб я особливо напружувалась через це, але мені потрібно було зрозуміти, як себе відчувати, з чим ідентифікуватися. Ця потреба з’ясувати, хто ти є та куди належиш, є природною. Відчувати себе «звичайною» чешкою я не могла, як українка – також ні, бо я не знала української, як полька – вже й зовсім ні, бо не було причини. Російських коренів у мене нема, але я виросла в Радянському Союзі, тобто у своєрідній «розчинній» російській культурі, і моєю рідною мовою була російська. Сам бачиш, що це трохи заплутано. Якщо залишити осторонь ту російську культуру, з якою я й нині не знаю, що робити, і навіть навчання на русистиці в цьому мені взагалі не допомогло, швидше навпаки, то вирішилося усе терміном «Центральна Європа». Я познайомилася з ним під час навчання компаративістиці, у контексті таких письменників, як Бруно Шульц, Вітольд Ґомбрович, також центральноєвропейськими вважаю сучасних українських письменників Тараса Прохаська та інших авторів так званого «станіславського феномену». Їхня категорія не є тільки географічним поняттям, а й проникненням всього, що є у моїй родині. І з полегшенням я дізналася, що я не єдина, у кого це все настільки заплутане. Існує ціла така культура, основа якої – на заплутаності й різноманітності. Це як у тій пісні від Ногавіци, у якій він співає, що було б, якби він народився сто років тому у Тєшіні. Якщо візьмеш польську бабусю, українську бабусю з помітними єврейськими рисами, чеського дідуся і з’єднаєш то все докупи, і тоді виникне Центральна Європа. Іноді хтось із моїх друзів у корчмі за пивом заперечить, що нічого такого не існує. Я тоді просто лукаво посміююся.

– Люди часто звертають увагу на твоє походження?

– Ну, досить часто пояснюю, як є то із моєю бабусею та дідусем. Я вже до цього звикла, і, виявляється, нічого виняткового у цьому нема. Майже в кожній родині є якийсь такий предок німецького, польського, угорського, єврейського походження, про якого можна розповісти таку ж привабливу історію. Ми цим і багатші.

– Як ти опинилася у Празі?

– Цілком звичайно: приїхала сюди навчатися. Я знала, що хочу працювати з літературою, але оскільки Літературна академія Йозефа Шкворецького була не варіантом через плату за навчання, я шукала щось подібне. Вступила на богемістику, і витримала рік. Тоді натрапила на галузь порівняльного аналізу літератур із дивною назвою «Компаративістика», де вивчається світова література. І це саме те, де би я хотіла розвиватися. Я думаю, це було найкраще, що могло мені підійти.

– Прага доволі часто з’являється у твоїх віршах. У яких місцях столиці ти проживала?

– Я жила на Петржінах, згодом на Бржевнові, кілька років на Летні, де написала перші тексти, які потім були опубліковані у журналах та книгах. При писанні для мене завжди дуже важливим є місце. Місця на мене дуже впливають і надихають, так само сильно, ж або, мабуть, ще сильніше, ніж люди. З Летною я, наприклад, асоціюю вірш про Летенську площу. Щоразу, коли я напишу про якесь місце, воно почне мені подобатися. Другою важливою місцевістю для мене стала Лібень. Я жила там протягом трьох років, була зачарована тим, наскільки вона все ще схожа на грабалівську Лібень. Зокрема, коли я переїжджала з Летної на Лібень, що не було особливо бажаною справою (це було питанням грошей), я почала читати Грабала, щоб було простіше сприймати переїзд. Вірш «Осип прямує на південь», за яким і названа моя книга, відбувається саме там. Нещодавно я там була на прогулянці, і знайшла старого холодильника, що лежав на краю дороги. Мною повністю оволоділи такі емоції… Бо саме у вірші пишу, що у Лібні «холодильники закипають від серпневої спеки». Тепер уже понад три роки я живу на Жижкові. У Жижков я закохувалась доволі повільно, ключем було писання і бігання. Тепер це моя велика любов. На даний час шукаю нове помешкання, і кажу собі, як добре було б тут залишитися, переїхати тільки на вулицю вище. Або на дві, а там вже – Виногради.

– Що, навпаки, ти не любиш у Празі?

– Я дуже довго не мала змоги відчути себе у Празі, як удома. Вона така прекрасна, як солодка цукерка, всі нею захоплюються, та для мене залишалася надто чужою. Здавалась мені, наче якийсь фасад або безліч прекрасних театральних лаштунків. Довгий час я відчувала якийсь нещасно обірваний зв’язок із Києвом, і я думаю, що марно шукала у Празі якісь його відбитки. Коли приїжджаєш до Києва, то, можливо, він тебе, як туриста, особливо не захопить. Але якщо б ти там жив, то побачив його величний шарм, насамперед завдяки Дніпру, як він вільно розливається у нескінченні рукави і бухти, де можна знайти дикі куточки з очерету і тополь, де можна купатися влітку на самоті. Оскільки Київ лежить на пагорбах і серед пагорбів, багато вулиць там називається «узвіз». А тими пагорбами тягнуться рукави парків. Додайте до цього вузькі бруковані вулиці, широкі проспекти, золоті та блакитні храми, нескінченні таємні дворики, каштани… За останні кілька років я кілька разів перебувала у Києві, виступала, серед іншого, на літературному фестивалі, і при тих подорожах занотувала собі в голові його нову карту. Це також змінило моє ставлення до Праги: я полюбила її.

– Чим ти займаєшся?

– Я працюю у видавництві Slovart, так що оточена книгами, готую книги до видання, роблю редагування, коректуру книг, читаю книги, іноді перекладаю книги на чеську мову.

– Наскільки великою частиною твого життя є письменство?

– Це хороше запитання. Я б сказала, великою, бо життя розумію як книгу у стадії написання. При цьому залежить від кожного, в якій мірі він писатиме її сам, в якій мірі фаталістично розумітиме її як написану кимсь, наприклад, іншими людьми, обставинами, долею, умовами. І в якій мірі розглядатиме її наче якийсь незворотний лінійний наратив, який розвивається від чогось до чогось на кшталт прямої лінії або кривої, або у вигляді кола або еліпса. Отож писання – це не щось, чому я б присвячувалася на регулярній основі і мені потрібна би була для цього електронна записна книжка чи ноутбук. Це мій спосіб життя.

– Наскільки великою частиною цього писання є Прага?

– Я довго писала швидше про місця, ніж про людей. Хоча це вже не має значення, але все одно я ще відчуваю, що місце для мене є ключем до текстів. В одному із віршів, який саме зараз пишу, з яким я наразі не знаю, що буде, і якому я дала робочу назву відповідно до пісні PJ Harvey Stories from the City, stories from the Sea, пишу: «Ми забули, як збираються краплі води на пісковику /, який не є храмом. / Ми не отримали модні підбори, але втратили черевики, / наш райський сад з видом на вежі / наші бажання мають номери / наші історії кояться на вулицях. Як далеко це ще зайде? / Ми безнадійно міські люди»…. Тому я вже безнадійно празька людина.

Розмовляв: Лукаш Гоудек.

Автор фото: Лукаш Гоудек.