«Ми щасливі, що в нас ніхто не стріляє». Історія Галини про пошук безпеки та нової сили для життя.

фото та текст: сайт «Ми не чужі» (Slovo 21)

Познайомтеся з історією Галини. Статтю написано у рамках проєкту «Ми не чужі» організації «Слово 21». Цей проєкт підтримує взаєморозуміння і повагу в нашому дедалі різноманітнішому суспільстві. Він також показує, що кожна людина може розповісти унікальну історію про своє життя. За допомогою статей, відео та інших заходів проєкт відкриває шлях до діалогу і кращого взаєморозуміння між іноземцями та місцевими жителями.

Галина покинула Україну в 2022 році разом із донькою та її чотирма дітьми. Прага поступово стала для них новою домівкою, але трагічна смерть дочки стала ще однією причиною для смутку і страждань. 57-річна бабуся почала виховувати чотирьох дітей наодинці. Її історія – це історія про низку втрат і біль, але й про силу жертвувати собою заради інших і пошук шляхів, як впоратися з новою реальністю.

Життя в селі пов’язане з важкою працею по дому та городу. Особливо, якщо ви маєте ціле господарство. Разом із працею воно створює зв’язок з місцем, про яке ми дбаємо, спокій під час прогулянок садом, самодостатність у вигляді вирощених продуктів, середовище, сповнене свободи і пригод як для дітей, так і для дорослих. Про таке місце розповідає Галина, коли повертається до життя в Україні. До картинок, що видобуває з пам’яті, наче із запиленої книги, належать гарна велика хата, автомобіль, сад, свиноматка і поросята, кози, качки, кури… До них належить також дочка, яка живе з онуками недалеко, в Миколаєві.

Сидячи за кухонним столом у Празі, Галина згадує вітер, який раптом підняв із землі залишки опалого листя і разом з ними відніс спокійний сон, відчуття безпеки і місце для життя. Російські ракети спочатку падали на Миколаїв. Тому дочка з онуками приїхали до Галини в село. Однак замість затишку на них чекали лише безсонні ночі та дні в постійному страху перед новою небезпекою. Неподалік від їхньої хати, через балку, стояли ракетниці. ЗСУ звідти обстрілювали російський фронт. Вибухи з кожним днем лунали все ближче.

Дочка впустила кошик із білизною і впала на землю, коли над мотузкою для білизни пролетіли ракети. Діти все частіше мусили ховатися в приміщенні без вікон. Вночі тремтіли шибки. Достатньо, коли хлопці на вулиці неакуратно вдарили футбольним м’ячем, і всі у будинку злякалися чергового удару. Молодший онук почав мочитися через стрес. Незабаром вже не було де ховатися, і кожен подих міг стати останнім.

Автобус, на який Галина з дочкою і чотирма онуками сіли, тікаючи від війни, був повний людей з найрізноманітнішими історіями. У Празі з нього врешті-решт вийшли три сім’ї. Однією з них була і родина Галини. Поселили їх в здоровій кімнаті з шафою, столом, стільцями, шістьма матрацами на підлозі. Там була тиша. Тиша без сирен і вибухів. Звук, що викликав розгубленість і жах під час випробування сирен, яке в Чехії відбувається кожну першу середу місяця, на щастя, був лише віддаленим відлунням втраченого дому.

Іноді кажуть, що нещасні події приходять тричі, і людина ніколи не страждає тільки один раз. Іншим разом же нещастя приходить, як йому заманеться, і забирає у людей те, що знаходить. Галина так і не дізналася, що саме сталося, коли дочка поїхала назад в Україну, щоб оформити документи для дітей. Вона отримала лише повідомлення про те, що її знайшли мертву. Інформація про знайдені тіла та зниклих людей приходить під час війни постійно. На фронті зник безвісті і пасинок Галини.

Пауза у розповіді повертає нас назад до вітальні, сповненої денного світла і тиші, навіть без шуму з вулиці. У цьому світлі і повсякденності Галина опинилася сама з чотирма дітьми. Говорячи про дітей, вона посміхається більше, ніж в інших випадках. Вони дуже хороші. Їм п’ятнадцять, дванадцять, одинадцять і дев’ять років. Після смерті їхньої мами Галина мусила впоратися із ситуацією, в якій їй загрожувало відібрання дітей. Під час поїздки в Україну на похорон доньки їй вдалося оформити їхні документи, і чеський суд призначив Галину опікуном. З дня на день діти опинилися з бабусею зовсім самі, у повністю новому світі. Нескінченне коло турбот поєдналося з фінансовими труднощами. Галина згадує про отриману підтримку. Окрім державної допомоги, з’явилося багато людей, готових допомогти родині в скрутній ситуації. Життя в Празі поступово налагодилося. Діти ходили до психолога. Наймолодший хлопчик, який дуже постраждав від стресу під час виїзду з України, відвідує логопеда і працює над мовленням. Усі четверо долучилися до музичних гуртків, відвідують заняття з англійської, займаються спортом і піклуються одне про одного.

Ведення домашнього господарства з чотирма підлітками і сьогодні забирає у Галини багато часу та сил. Хоча діти вже підросли і в новому місті орієнтуються самі. На холодильнику висить тижневий розклад з усіма гуртками та обов’язками, щоб ні про кого і ні про що не забути. Бабуся також намагається підробляти, щоб заробити якісь додаткові гроші. Але, розповідаючи про дітей, вона посміхається. Незважаючи на всі страхи і труднощі, видно, що саме вони є для Галини мотивацією встати вранці і прожити день якнайкраще за даних обставин. Згадує, як часто вони повторюють слова про взаємну любов. «Бабушка, ми тебе любимо», кажуть їй діти щодня. З часом нова реальність у Празі перетворилася на спокійне місце для життя. А чи повернуться вони в Україну? Галина знизує плечима. Поки що немає куди. І в майбутньому це буде вибір дітей, якщо вони самі захочуть.

Подивіться відео про Галину та її онуків на сайті «Ми не чужі».