Познайомтеся з координатором заходів для українців в Міській бібліотеці

Автор: Катерина Газукіна

З Юлією Русецькою зустрічаємося одного дощового вересневого дня в Міській бібліотеці на Маріанській площі. Мене вітає енергійна майже п’ятдесятирічна жінка, яка від червня працює в бібліотеці координатором заходів для українців, і одразу пропонує зробити мені екскурсію бібліотекою. І ось ми проходимо окремими відділами і Юлія детально мені описує, як в бібліотеці усе працює. Потім додає, що тут не так, як в бібліотеках в Україні, що тут люди можуть поговорити за кавою, сидіти на підлозі, грати в ігри… Щойно ми опинилися у відділі для дітей та молоді, згадую початок роботи Крайового центру допомоги українським біженцям (KACPU), який протягом перших чотирьох днів знаходився саме у цьому приміщенні. Юлія народилася в українському Миколаєві, який через війну змушена була покинути більша половина його населення. В Україні вона викладала в університеті право і працювала юристом на Центральному стадіоні Миколаєва, де в червні від ракетного обстрілу залишилася двадцятиметрова яма.

Чому ви приїхали саме до Чехії? Ви знали тут когось?

Мені написала одна далека знайома, яка живе в Празі понад 15 років, щоб я приїхала до неї, і що ми щось придумаємо. В той час Миколаїв обстрілювали дуже сильно. Тому я швидко зібралася і приїхала до Праги. Це було 19 березня. Через тиждень майже біля мого дому впала ракета. Відразу біля мого будинку знаходиться школа, яку обстрілювали декілька разів. Прямо по школі не влучили, але все навколо неї розстріляли. У моєму домі понівечений дах, вибиті вікна… Моє ліжко було відразу біля вікна, і навіть якщо б я вижила, то була б повністю порізана від скла.

Минуло вже більше ніж пів року, ви пам’ятаєте, як це було, коли ви приїхала до Праги? Ви знали, що маєте робити? Де ви знаходили інформацію?

Перші п’ять тижнів я лежала з COVID-19, тому розбиратися з усім я почала з великим запізненням. Я дійсно повинна подякувати чехам за допомогу. Мені дуже допомогли волонтери на вокзалі. Усіх біженців найбільше цікавить, де знайти роботу та житло. Інформації було мало і вона була роздроблена, не було якогось єдиного джерела. Також у мене була проблема, як влаштуватися на курси чеської мови. З цим мені дуже допомогла соціальна працівниця з організації «ІнБазе». Завдяки їй я зорієнтувалася в інформації, яку знайшла в різних групах у соціальних мережах, і нарешті потрапила на курси чеської мови, які допомогли мені з якоюсь загальною соціально-культурною орієнтацію.

Ви кажете, що всіх цікавить робота та житло. А як ці питання вирішували ви? Ви за освітою юрист, останні 15 років викладали право в університеті. Як швидко вам вдалося знайти роботу?

В Чехії для мене все змінилося з самого початку. Знайти роботу без знань чеської дуже важко. Курси чеської мови для початківців не підготують вас достатньо до роботи. Спочатку я шукала хоча б щось частково пов’язане зі спеціальністю – асистентка педагога чи вихователька в дитячому садку. Я навіть листувалася з одною російськомовною школою, але й там зіткнулася з тим, що без знань чеською я їм не потрібна. Я подавалася працювати у квітковий магазин та на кухню. Якийсь час прибирала, казала собі, що це як безкоштовний фітнес. Уже й не вірила, що без знання чеської мови зможу знайти щось інше, крім роботи на заводі по 16 годин на добу. Нарешті я знайшла роботу через Центр зайнятості. Соціальній працівниці з «ІнБазе» довелося буквально переконувати мене, щоб я взяла участь у конкурсі, тому що роботу бібліотекаря я уявляла зовсім інакше, а головне – вже не вірила, що мене візьмуть. Зрештою я чекала два місяці, щоб дізнатися, чи отримаю цю працю в бібліотеці.

Чим саме займається координатор для українців?

Моя посада багато в чому передбачає організацію, комунікацію з окремими філіалами та різними організаціями, які працюють безпосередньо з біженцями в Празі. Основна мета моєї роботи – знайти шлях до українських біженців й ознайомити їх з послугами так, щоб вони почали ними користуватися. Нашим людям недостатньо просто сказати, де вони знайдуть цю інформацію, їм потрібно прямо показати, як це можуть зробити.  Вони не звикли проводити вільний час в бібліотеці, не сприймають її як місце, де можуть випити каву, трішки почитати, чи, не дай Боже, голосно говорити та грати в ігри. Я почала регулярно проводити екскурсії для українських дітей і людей похилого віку в Центральній бібліотеці. Дітей потрібно розпитати про їхні інтереси, познайомити їх з коміксами, показати, що вони можуть взяти книжку, можуть спокійно сісти з нею на підлогу чи пограти в різні ігри. Чудова гра «Кодові імена» (чес. Krycí jména), яка вийшла в чесько-українській версії і допомагає розширити словниковий запас. Коли з людьми працюєш таким чином, я помітила, що після екскурсії здебільшого хтось хоче зареєструватися. Також моє завдання – знайти українських добровольців, які б хотіли організовувати заходи для дітей. Я також регулярно проводжу майстер-клас «Мотанка», який призначений для старших дітей та їх батьків, ми створюємо на ньому таку вузликову ляльку – ляльку-мотанку, яка є сімейним оберегом. У нас досить велика відвідуваність.

Програма головне для дітей?

Так, влітку я багато працювала з різними приміськими таборами. Зараз співпрацюю з дитячими садочками та школами, в які пішли вчитися українські діти. Вони можуть брати участь в регулярних заходах, які бібліотека організовує на окремих філіях, це заходи, які відбуваються чеською мовою, або ж двомовно. Мета – щоб українці зустрічалися з представниками своєї більшості. З жовтня ми також почали навчати дітей у співпраці з організацією «Нова школа». Раз на тиждень в бібліотеці працює український волонтер, який допомагає дітям з домашніми завданнями. Також ми співпрацюємо з українськими бібліотеками. Зараз готується підписання Меморандуму про співпрацю з українською Державною бібліотекою для юнацтва, яка охоплює усі дитячі бібліотеки в Україні. Ми повинні отримати від них партію дитячих книжок. У листопаді також плануємо спільний воркшоп, де б ми могли поділитися досвідом роботи з дітьми.

Як українці можуть дізнатися про заходи, які організовує бібліотека, та який інтерес до них?

Інформації про заходи, які б могли зацікавити українців, перекладаю українською і надсилаю у різні групи в соціальних мережах. Також тісно співпрацюю з сайтом новин «Українка в Чехії» (чес. Ukrajinka v Česku), яка практично відразу публікує інформацію, яку я їм надсилаю. Це чудове джерело інформації про багато речей, які стосуються життя в Чехії. Далі регулярно відвідую гуртожитки, де живе багато українців, а також ношу листівки до шкіл. Головна мета – залучити дітей до бібліотеки. Я стикаюся з тим, що в гуртожитках люди закриті, їм не хочеться кудись ходити, вони втомлені. Це точно не сприяє інтеграції. Найгірше охоплена група молодих людей, які не відвідують жодної школи. Бібліотека їм нічого не може запропонувати, а вони самі не здатні організувати і змістовно проводити вільний час. Ще одну проблему я бачу у людей, які трішки старші за мене. Не кожен з них має смартфон, не всі тут з дітьми чи онуками, а тому вони просто не дізнаються про акції, які організовує бібліотека.

Ви досі живете у своїх українських друзів?

Ні, у знайомих то було тимчасово. Якщо чесно, хоча я маю роботу, не можу собі дозволити самостійне проживання в Празі. Дякуючи волонтерам живу у чеській родині в місті Лібчіце-над-Влтавою і до Праги доїжджаю щодня потягом. Цю пропозицію я прийняла з тою умовою, що це буде тимчасово. Не хочу нікого обтяжувати, я навіть розглядала можливість знайти інше житло в Празі, але ви б бачили вираз обличчя моєї чеської родини, коли я прийшла їм сказати, що буду переїжджати. Казали, що я можу будь-коли повернутися, і що моя кімната завжди буде на мене чекати. А тому я вирішила залишитися у них. У нас чудові стосунки. Дорога поїздом займає двадцять сім хвилин, протягом цього часу я вивчаю чеську. Але часто лише милуюся виглядом на Влтаву.

Яким ви бачите своє майбутнє в Чехії?

Для мене це виглядає так: якщо до кінця року не вивчу чеську так як слід, то тут в мене немає шансів. Я поставила собі такий внутрішній дедлайн. Моя робота пов’язана з українськими біженцями, але не знаю, як буде розвиватися ситуація, чи продовжать мені контракт. Якщо не вивчу чеську так як слід, скоріше за все іншу посаду бібліотека мені не запропонує, і я буду змушена подумати про повернення в Україну. Дома залишилися батьки, їм обом по 72 роки, тато має хворобу Паркінсона, не хотів їхати. І не міг. Я б для них була лише тягарем. Ті, хто повертається в Україну, ще повністю не усвідомлюють, що їх там не чекає колишнє життя. Вчителі в Україні тепер самі без роботи. За тією інформацією, яку маю, в Миколаєві мали піти до школи 48 000 учнів. Реальність є такою, що їх в Миколаєві 9 000. Решта навчається дистанційно. Зараз учителі будуть отримувати мінімальну зарплату. Це важко, але я тримаюся, а це передусім дякуючи своїй роботі, чудовим колегам і моїй чеській родині.